З нагоди 130-річниці з дня народження письменника, художника і класика світового кінематографа.
1. Про несправедливість мобілізації.
«Прокурорів у нас вистачить на всіх.
Не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів - вони також поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить.
Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фаху. Напрактиковані почище німців, ще з тридцять сьомого року».
2. Про справжніх і фейкових переможців у війні .
«Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася в священну реліквію переможця.
Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…
Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі замість сильних срак, широкі натури, чесні, сміливі і відверті, що виросли і оформилися у огні і бурі. Вірю, що вони будуть, що не розійдуться вони скромно по домівках, що вирушать вони на трибуну, і як у боях під кулеметами, не криючись, чесно і відверто, і строго побажають кращого, розумнішого».
3. Про боротьбу проти історії України та української мови.
«Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось запретним, ворожим і контрреволюційним. Це Україна.
Другої такої країни на земній кулі немає, де ж рождатися, де плодилися дезертирам, як не у нас, де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас…
Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусову плані. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що…історія це паспорт на загибель.
В університеті розмовляли (українською мовою) тільки початківці і поети. Решта по-руськи, на радість Гитлеру»
4. Про культуру і мистецтво після війни.
«Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби вся земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва…
Україна мусить родити найсильніший твір про народ у війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? «Гей, хто в лузі, озовися!»
…неприглядну картину треба намалювати, точну, і правдиву, і чесну і подати уряду, щоб після війни почати по-новому підійти до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено памʼятників старовини?
Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів..»
5. Про правду війни.
«І не буду я…писати про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і надії постановників на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу…про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкимм масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи не чинів, не орденів. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося на війні по закону божеському і людському».
6. Про «коренных киевлян» у повоєнному Києві.
«Написати главу для оповідання, як ми звільняли Київ від німців, забирали для себе квартири у нещасних наших людей…
Як похватали енкаведисти і енкагебисти всі кращі будинки міста…»
7. Про те, хто зруйнував українську столицю.
«Потім я розпитав ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, оставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що йшли, звичайно, не в щот. Але я про се нікому в житті не скажу, бо слідує говорити, що поруйнували наш «прекрасний, милий Києв фашистськие изверги». І що Лавру…висадили в повітря теж вони».
8. Про заповіти Довженка.
«Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більше за все на світі, що з них я милувався, дивлячись на свою рідну Чернігівську землю. Що ці гори як одвічне свято нашої землі, як би не були засмічені і винними складами і ще всілякою гидотою, яку не везли туди безбатченки, позбавлені почуття прекрасного, перед війною, ці гори були живі вічною, урочистою красою, що розливалася навколо куди тільки гляне людське око…
…Я помру в Москві, так і не побачивши України.
Перед смертю я попрошу великого Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві, десь над Дніпром, на горі.
Пошли доле, щастя людям на поруйнованій скривавленій землі.
Зникне, ненависть.
Щезни, убожество».
Цитування за Олександр Довженко «Щоденникові записи», Харків, 2013.