Про це говорить Костянтин Литвиненко — ресторатор, який побудував не просто мережу закладів, а повноцінні мікросвіти, де кухня — це тільки одна з мов. Він засновник брендів «Мамой Клянусь», «Плов Хочу», «Шопочем» у Дніпрі, і якщо дивитися лише на меню, можна було б подумати: це історія про хачапурі, плов і хумус. Але насправді — це історія про відчуття. Бо коли гість заходить у ресторан Литвиненка, він не просто їсть — він проживає. І саме в цьому різниця. Коли я питаю його, що головне в гастрономічному досвіді, він відповідає без пафосу:

«Людина не памʼятає, скільки в салаті було грамів сиру. Але вона памʼятає, що в той вечір їй було тепло, затишно, її слухали, їй усміхались. Оце і є суть».

Їжа не працює у вакуумі. Вона повинна входити в резонанс із усім, що відбувається навколо.

Саме так побудовано й «Плов Хочу». Коли гість отримує плов, він уже занурений — в інтерʼєр, у сервіс, у ритм місця. Шеф із Ташкента готує за канонічною технікою, але сама подача не суха й формальна, а щира й емоційна. Ти не просто куштуєш страву — ти торкаєшся культури.

Популярні новини зараз
Пенсію можна збільшити в рази навіть без додаткового стажу: українцям підказали лайфхак Без світла сиділи, тепер без води: в Україні запроваджують погодинні графіки водопостачання У всіх областях України: ТЦК запровадили важливі нововведення для військовозобов'язаних "Попереду кривава осінь": командир ЗСУ порадив українцям готуватись до найгіршого
Показати ще

Те саме відбувається у «Мамой Клянусь».
Тут головне не хачапурі (хоч воно ідеальне). Тут головне — відчуття застілля. Коли ти сидиш за столом, а навколо звучать тости, льється грузинське вино з колекції 90-х, розмови перетікають одна в одну, і ти вже не гість, а родич. Усе це створює глибоку гастрономічну памʼять. Не логіку, не чек-лист, не список інгредієнтів — а спогад.

Литвиненко не приховує: створення таких емоцій — це сценарій.
Він і команда продумують усе як виставу — з початком, розвитком, кульмінацією й фіналом. Гість входить у простір, і кожна його дія запускає відповідь: світло трохи пригасає, подача стає швидшою, музика змінює тон. Це не магія — це професіоналізм. Але водночас це і є магія — бо спрацьовує.

Емоції — нова валюта гастроіндустрії. І Литвиненко будує в ній цілі економіки.
В кожному його ресторані присутній ефект несподіваної глибини: гість приходить «просто поїсти», а виходить з відчуттям, ніби побував у іншій країні, в іншому настрої, у себе справжньому. Його підхід — це поєднання точності й інтуїції. І це підтверджено не тільки відгуками гостей.

«Мамой Клянусь» — переможець телевізійної програми «Ревізор» у 2017 році.

«Плов Хочу» — тричі фіналіст премії «Сіль» у номінації «Найкращий ресторан національної кухні» (2019, 2020, 2021).

А у 2021 році Костянтин Литвиненко став лауреатом престижної національної бізнес-нагороди Ukrainian Business Award у категорії «Підприємець року». Ця премія не про красу — вона про прозорість, стабільність, відповідальність. UBA стала знаком якості для інвесторів і партнерів. І Литвиненко отримав її не лише за ресторанний смак, а й за людський вимір бізнесу.

А вже у 2023 році його визнали «Лідером підприємництва України» — почесною нагородою від Асамблеї ділових кіл, що відзначає новаторський підхід, внесок у розвиток галузі та сталу репутацію.

Його підходи — це приклад емоційної стратегії: як будувати стосунки з командою, як навчати персонал бачити гостя, як поважати культуру, з якої береш натхнення. Він не просто адаптує страви до локального ринку — він адаптує емоції, не втрачаючи глибини. Він каже: «Найлегше зрадити культуру під приводом комфорту. Але сила — у тому, щоб залишити її живою і водночас зробити зрозумілою».

Саме тому його ресторани мають високий середній чек, але не втрачають душі. Саме тому до нього йдуть не лише за їжею — а за досвідом, до якого хочеться повернутись.

У час, коли споживання стало швидким і поверхневим, Литвиненко нагадує: гастрономія — це ритуал. Це не просто подача — це дія, яка вимагає уваги, поваги, темпу. І в цьому полягає його головна місія: повернути в ресторанне життя глибину.

Коли ми з ним прощаємось, він каже фразу, яка мені здається ключем до всієї його філософії: «Нам потрібно не більше страв. Нам потрібно більше відчуттів».

У цю мить я розумію, що його ресторани — це не про кулінарію. Це про людину. Про її памʼять. Про її емоції. Про те, що лишається в ній після того, як тарілка спорожніла, а вечір добіг кінця. І якщо гостю хочеться повернутись — значить, емоція була справжньою. А значить, досвід вдався. А значить, бренд Литвиненка — це не бізнес, це жива гастрономічна культура.